Freedom

З.І.малий то я СА 10 забрав,на днях віддам не плач)

це відейко мені настрій підняло ппц) подивіться обовязково)

Давньоіндійська культура була створена багатьма народами, що на¬селяли Індію у III—І тис. до н. е. В свою чергу, індійська культура впливала на культурний розвиток сусідніх народів. Наша обізнаність щодо релігійних вірувань та поглядів давніх індійців пояснюється ве¬ликою кількістю релігійних збірників, що збереглися.
Найдавніша релігія Індії полягала у тотемізмі, обожненні природи і культу предків. У зв'язку з розвитком землеробства тут сформувалось уявлення про богиню продуктивних сил природи — Адіті, яку вважали «спільною матір'ю». Був значно поширений культ вогню, пов'язаний з побутом патріархальної сім'ї. При родовому ладі виник культ предків, що мав зміцнювати засади рабовласницького ладу аристократів.
В епоху утворення рабовласницького суспільства та держави ці дав¬ні форми релігії змінилися новими релігійними віруваннями. Поступо¬во давні боги природи перетворювались у богів-покровителів держави, царя та царської влади. З утворенням великих централізованих дер¬жав виникають елементи єдинобожжя. Остаточно формується брах¬манізм. В епоху посилення брахманської касти з'являється особлива жрецька та богословська література — брахманські книжки, в яких розглядалось своєрідне вчення про той релігійний ритуал, який повинні знати жреці-брахмани.
Проти брахманської релігії та кастової системи виступив буддизм, який виник десь у VI ст. до н. е. і значно поширився вже у III ст. до н. е. У вченні Будди відбився протест визнання кожної людини, що народилася у касті брахманів жерцем.
Писемність існувала в Індії вже у III тис. до н. е. Найдавніші іє¬рогліфічні написи і досі не прочитані. Поширення алфавітно-складової писемності припадає на IV—III ст. до н. е. (виникла на основі персид¬сько-арамейського письма).
Потреби повсякденного життя примушували індійців накопи¬чувати спостереження над явищами природи. Так з'явилися перші знання в царині медицини, астрономії, математики. Початкові форми наукових знань тісно переплітались з релігійними віруван¬нями та магічними уявленнями. Вказівки на лікарські знання збере¬глися в Рігведі — збірнику найдавніших індійських гімнів. Лікарі вже мали деякі анатомічні знання. Для виготовлення ліків використовували різні трави. З'являються окремі лікарські спеціальності — лікування внутрішніх хвороб, хвороб очей, хірургія. Індійці вміли не тільки робити операції, а й виготовляти протези. Поява перших медичних трактатів припадає на початок нашої ери.
Індійці володіли знаннями з астрономії. Вони встановили фази місяця, місячний зодіак, розробили своєрідну форму календаря. Спочатку рік налічував 360 днів, потім 366, а в VI ст. н. е. було більш точно встановлено тривалість року.
Значного розвитку в Індії досягла математика. Вже у III— II ст. до н. е. тут склалася десяткова система обчислення. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які ми називаємо арабськи¬ми, насправді були винайдені індійцями, а потім перейшли до арабів.
Найдавнішими пам'ятками давньоіндійської літератури є Веди-Ведична література дуже широка за своїм змістом, і до неї входять тексти різних історичних періодів. Насамперед це збірники-самхіти:
«Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних закли¬нань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт);
Аран'яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати).
Найдавнішим твором є Рігведа (кінець II — початок 1 тис. до н. е.). Вже у Рігведі можна знайти початки драматургії.
Найвизначнішими епічними поемами Стародавньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н. е. Ці твори — справжня енци¬клопедія Стародавньої Індії. В них міститься цікавий матеріал з різних аспектів ' соціального та культурного життя, політичного устрою, повсякденного життя ста¬родавніх індійців. Уже у давнину та середньовіччя вони були відомі далеко за межами Індії. Згідно з індійською традицією заключним розділом ведичної літератури є Упанішади. Це група текстів, яка поєднує філософські тлумачення ведичної міфології та ритуалу.
Упанішади — це по суті перша спроба осмислити світ у рамках єдиного, послідовного вчення. Саме в Упанішадах була сформульована доктрина карми, яка потім пронизувала не тільки ортодоксальні вчення, а й такі релігійно-філософські системи, як джайнізм та буддизм. Усе в світі визначається моральним законом. Душа народжується чи вмирає, потім виникав знову у тій чи іншій формі відпо¬відно до етичного балансу прижиттєвих звершень. Людина, яка поводила себе аморально, народжується потім у вигляді тварин, рослин, каменю. Тільки правед¬ною поведінкою можна повернутися до людського образу.
Упанішади значною мірою вплинули на весь подальший культурний розви¬ток Індії. Близько 317 p. до н. е. була заснована могутня держава Маур'я. Брахманізм не міг задовольнити правлячу династію, адже догми цієї релігійної системи не відповідали обстановці централізованої держави. З'являються нові релігійні вчення, які відповідали духу часу, — джайнізм та буддизм (хоча, можливо, вони існували ще в VI ст. до н. е.). Джайнізм відкидав авторитет Вед, відкрив доступ до своєї общини чоловікам та жінкам усіх каст. Прихильники джайнізму проповідували аскетизм, відмову від вбивств. Метою джайнів було звільнення від перероджень.
Створення буддійської релігійно-філософської системи традиція приписує Сіддхартху Гаутаму, який жив у VI—V ст. до н. е. Звали його Будда («просвітлений»). Основою вчення було визнання, що життя є зло. Будь-яке бажання людини призводить до страждань. Єдиний вихід — відмова від всяких устремлінь. Якщо це вдасться, то людина після смерті вже не відродиться в іншому вигляді для нових страждань. Припинення процесу нескінченного переродження є нірва¬ною — найвищим благом.
Практичні висновки з цього своєрідного вчення були значними. Ре¬лігійний культ і жрецтво стали зайвими, оскільки шлях до порятунку досягався самою людиною. Буддизм вважав несуттєвими станові та майнові відмінності, хоча порятунок визнавався можливим тільки для вільних людей. Рабів не приймали до общин буддистів.
Хоча буддизм не став загальноприйнятим у Індії, вже у III ст. до н. е. він почав поширюватися за межами Індії, особливо серед народів Цен¬тральної, Східної та Південно-Східної Азії.
Китайська культура бере свій початок у глибокій давнині. Заро¬дження китайської цивілізації належить до часів царств І Пан (сере¬дина II тис. до н. е. — XII ст. до н. е.) та Чжоу (XII—III ст. до н. е.). Тоді були накопичені первинні наукові знання. Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. У IV ст. до н. е. вчений Ши Шень упорядку¬вав перший в світі зоряний каталог. Починаючи з 240 р, до н. е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. Чжан Хен (139—78 pp. до н. е.) створив небесний глобус, який відтворював рух світил. Він також винайшов перший сейсмограф.
Найдавніші китайські написи дають можливість простежити етапи розвитку ієрогліфічної писемності, яка була вже досить розвинена у XV ст. до н. е. Давні перекази, що збереглися в літератур¬них джерелах, свідчать про існування в більш ранній період первісного способу фіксації думок за допомогою вузликів на мотузці. До цього часу відносять також появу малюнкового письма — піктографії. Спо¬чатку предмети малювали в цілому. Подальшим етапом був перехід до символічного малюнка або неповного зображення предмета, коли час¬тина малюнка — піктограма символізувала ціле. Впродовж століть ця система вдосконалювалась. Збільшувалась кількість ієрогліфів. У часи династії Хань (220—206 pp. до н. е.) їх налічувалось 18 тис. Було створено спеціальні довідники, де містились вказівки щодо пошу¬ків необхідних знаків.
У III ст. до н. е. матеріалом для письма став шовк. На рубежі нашої ери було винайдено туш. Нарешті, у І ст. китайці винайшли папір.
У тісному зв'язку з розвитком писемності розвивалась літера¬тура. Однією з найдавніших літературних пам'яток є «Книга пісень», в якій міститься понад 300 пісень та віршів. Найвидатнішим представ¬ником історичної та художньої прози, класиком китайської літерату¬ри вважається Сима Цянь (бл. 145—86 pp. до н. е.). Він став фун¬датором китайської історіографії.
Філософські погляди китайців зародилися в найдавніші часи. їхні релігійні уявлення тлумачили життя на землі, природу як творіння боже¬ственної сили. Одночасно з'явилися і наївні, стихійні матеріалістичні погляди, в основу яких було покладено уявлення про те, що всесвіт складається з першоелементів — землі, неба, вогню, води, озера, віт¬ру, гори, грому. Усі речі постійно рухаються і змішуються внаслідок взаємодії та взаємозіткнення двох космічних сил — сили Світла та сили Темряви. Ці погляди про всесвіт відображені у «Книзі перемін» («І цзинн») та в «Книзі документів» («Шу цзин»).
Найбільшого значеним в Китаї набули релігійно-філософські системи, що склалися у VI—V ст. до н. е. Непересічне значення у культурному житті Китаю мала релігійно-філософська система Коифуція. Даних про особистість і засновника коифууішстял дуже мало. За традиційною китайською хронологією він жив бл. 551—479 pp. до н. е. Походив з аристократичного роду чиновників. Все його вчення проникнуто глибокою повагою до старовинних китайських звичаїв та обрядів.
Основний принцип конфуціанства — традиція. Конфуцій неодноразово під¬креслював, що він противник усяких новацій. Особливого значення надавав ви¬хованню у дусі покори старішім та начальникам. Конфуціанська філософія вва¬жала необхідним та цілком можливим зміну характеру людини. Кожна людина має бути задоволена своїм соціальним становищем і не прагнути кращого.
Взагалі вчення Конфуція відстоювало утвердження патріархальних традиція та непорушність соціальних підвалин.
Конфуціанству суперечив інший філософський напрям — даосизм, найвидат-нішим представником якого є Лао-цзи. В цій філософській системі простежую¬ться елементи матеріалізму та діалектики. На думку даосистів. усе, що існує, виникло з матеріальних часток і розвивається згідно з визначеним законом. У даосизмі відбилися думки та інтереси різних верств суспільства. Цим пояснює¬ться його популярність. Пізніше в даосизм проникли містичні мотиви.
Буддизм до Китаю прийшов з Індії у V ст. до н. е. Етика буддизму мала багато спільного з даосизмом.
Найдавніші пам'ятки мистецтва Китаю датуються III тис. до н. е.— часом неоліту. Це різного роду керамічні вироби, зроблені вручну або на гончарному крузі. Посуд часто розписаний, орнаментований візе¬рунками.
У період Шан з'явилися перші укріплені поселення. Міста мали правильне планування по кварталах. Найчисленнішими витворами ми¬стецтва цього періоду є вироби з бронзи, особливо бронзового посуду, побутового та культового призначення, знайдені в похованнях. Була високо розвинена техніка різьблення по каменю та кістці. Особливо полюбляли китайці нефрит.
Культуру Шан сприйняла та розвинула культура Чжоу — писем¬ність, архітектурні прийоми, релігійні уявлення. В мистецтві розширилось коло сюжетів і тем: поряд з абстрактною символікою з'являються зоб¬раження людей та реальних тварин. Цей період характеризується появою живопису, про що свідчать знахідки картин, написаних по шовку.
Грандіозною архітектурною спорудою цього часу є «Велика китайська стіна» (IV—III ст. до н. е.). Вона була збудована на північному кордоні Китаю для захисту країни від набігів кочівників. Спершу її довжина становила 750 km, a після численних добудов упродовж століть — більш як 4 тис. км.
Найвищого розвитку архітектура та образотворче мистецтво досягли (Тії ст. до н. е. — III ст. н. е.) в період династій Цинь та Хань.
Від періоду Цинь до нашого часу майже не збереглося пам'яток, а про ханське мистецтво маємо досить цілісне уявлення.
Період Хань — час блискучого розквіту культури Китаю. В цей час особливо розвивається монументальне мистецтво — скульптура та живопис. У центрі міст будували розкішні палаци, багатоповерхові вежі. Житлові споруди були багато декоровані. Ансамблі ханських по¬ховальних споруд досягали значних розмірів і являли собою комплекси підземних печер.
Більшість ханських монументальних скульптур зроблені грубо та примітивно, хоча деякі з них цікаві за сюжетом. В них часто відобража¬лись давні китайські легенди, байки, міфи. Значне місце серед зображень на рельєфах займали сюжети релігійного та міфологічного змісту.
Культура Стародавнього Китаю відіграла велику роль у подальшому розвитку китайської культури. Вона мала непересічне значення для країн Сходу — Японії, Кореї, Індокитаю, Монголії, які впродовж бага¬тьох віків використовували культурні досягнення Стародавнього Ки¬таю.
У родючих долинах Нілу, Тигру та Єфрату, на берегах Інду та Хуан¬хе раніше, ніж в інших місцях земної кулі, утворилися цивілізації.
Культура суспільств Стародавнього Сходу є важливим кроком уперед у розвитку духовного життя людства. Саме тут виникли різні системи писемності — клинопис, ієрогліфи тощо. Було покладено початок нау¬ковим знанням у царині астрономи, математики, медицини, філософії, ство¬рена художня література; зодчі та художники знайшли рішення цілого ряду принципових питань архітектури, скульптури, живопису, декоративно-ужиткового мистецтва.
Центральною фігурою в мистецтві Стародавнього Сходу став образ людини, хоч і часто пов'язаний з прославленням деспотії або з поклонінням міфічним істотам. Але водночас у творах мистецтва знайшли вираз уя-*ви про велич людини, відбились риси реального життя, народні міфи.
Подальшого розвитку набули живопис і скульптура, ужиткове мис¬тецтво. В синтезі образотворчих мистецтв домінуюче значення мала архітектура. Піраміди Єгипту, зіккурати Дворіччя, храми та палаци не лише возвеличували небожителів і земних владик, а й свідчили про високу майстерність народів Стародавнього Сходу.
В образотворчому мистецтві були вироблені обов язкові норми побудо¬ви художнього зображення — канони, що пояснювалось як необхідністю закріплювати досягнення в зображенні людського тіла та винайденні композиційних рішень, так і відносною затримкою художнього розвитку На ранніх етапах ці канони сприяли вдосконаленню майстерності митців Стародавнього Сходу, хоча в подальшому гальмували розвиток мистецтва.
Мистецтво численних народів Стародавнього Сходу дуже різне за своїми вихідними формами, художніми досягненнями, шляхами розвитку, однак має багато схожих принципових рис.
Традиції культури Стародавнього Сходу збереглися впродовж віків і справили велике значення на розвиток багатьох народів Азії і Європи в подальші періоди.

Перші відомості про Японію Європа отримала ще в епоху Середньовіччя, відкривши її разом зі сміливця-ми-мандрівниками як країну небаченої чемності та казкового багатства. Ці уявлення домінували й тоді, коли в XVII— XVIII століттях спочатку португальськими, а потім голланд­ськими купцями та місіонерами були оприлюднені численні факти з життя та історії цієї далекої для європейців держа­ви. Сьогодні кожний може дізнатися з відповідних довідни­ків, що Японія (японською мовою Ніхон) — це острівна країна, яка займає низку островів Японського архіпелагу приблизно на 3400 км уздовж: східної частини Азійського материка, що, омита водами Тихого океану, першою зустрічає сонце з-за морського горизонту й тому носить серед різних своїх назв і горде ім'я «Країни сонця, що сходить». Національний прапор красномовно фіксує це в зображенні червоної кулі світила на тлі білого полотнища.

Незгасний інтерес до Японії в наш час дістає новий імпульс в усвідомленні її ролі як єдиної в східному регі­оні високорозвинутої капіталістичної країни, котра змушує рахуватися із собою дійовістю свого традиційного культур­ного комплексу. Предметом аналізу стає цей феномен і в самій Японії, яка вбачає в ньому гарантії подальшого успішного розвитку. Японська культурологічна думка, що не має стійких дослідницьких традицій та внутрішньої єдно­сті й існує як поле зіткнення реакційно-націоналістичних та прогресивно-демократичних концепцій, підійшла, на­решті, до розуміння необхідності дати об'єктивну відповідь на питання про унікальність японської культури, тим са­мим визначивши усталені в ній допоміжні стимули.

Традиційно це передбачає звернення до найдавнішо­го досвіду освоєння людиною світу й вияву нею своїх культуротворчих потенцій. Та в Японії лише після Другої світової війни міфи про «еру богів», які віками підтри­мували авторитет влади й державності, стали поступатися місцем розмові про первісне суспільство, про японську протокультуру. Епоха палеоліту в усьому спектрі своїх тра­диційних характеристик і на японському грунті виявила єдність загальнолюдського коріння, неоліт же та енеоліт зробили кроки в напрямку специфікації японської культури як культури певного народу. З цього часу протягом свого історичного існування вона поряд із сильним тра­диціоналізмом постійно демонструє вміння асимілювати елементи інших культур, органічно залучаючи їх до свого культурного комплексу.
Патріархальний рід (удзі), важливий здобуток родопле­мінних відносин, став визначальною основою соціальної структуризації японського суспільства. Його роль доміную­чою залишалася й тоді, коли общинна власність на землю та знаряддя праці, демократичний характер перших форм влади були витиснуті майновим розшаруванням, виникнен­ням великого землеволодіння й рабовласництва. Яскраво ілюструє ці зміни поява серед родоплемінних об'єднань панівного племінного союзу Ямато (III—IV ст.), що широко використовував працю рабів. Щоправда, історичні умови розвитку Японії не дали змоги рабовласництву вийти за межі одного з суспільних укладів і визначити всі сторони життя. Відповідно його роль не була центральною в ієрар­хічній будові суспільства, де нижче родової знаті та аристо­кратії перебували вільні общинники (селяни), напіввільні професійні групи (бемін) дрібних виробників і відособле­ні своїм привілейованим становищем професійні общи-ни-роди служителів культу, адміністраторів, зброярів та інших, які свої силу і вплив використовували в боротьбі за владу при дворі.

Проникнення до Японії буддизму, китайської суспільно-політичної думки, писемності суттєво вплинули на її по­дальший культурний і суспільний розвиток. Процес розкла­ду родового устрою був значно прискорений уведенням прогресивніших форм зрошування та обробітку землі, ефективніших способів ремісницького виробництва, виник­ненням чайної культури та шовківництва. Загострення класової боротьби вимагало міцної влади, здатної стриму­вати протест низів, тобто єдиної централізованої держави. В результаті політичної боротьби знатних родів верхов­ний правитель племені Ямато був оголошений імператором, активно поширювалася легенда про його божественне походження. Уся країна, діставши в цей час назву «Країна сонця, що сходить», була розділена на різні адміністративні одиниці, влада в яких, як і найважливіші посади та ранги при дворі, віддавалася колишнім вождям і старійшинам, аби уникнути сформування опозиції. Феодальним кодексом Тайхорьо в 701 році було оформлено надільну й податкову системи, структуру державного апарату, права феодальної аристократії стосовно селянства й таким чином створено ранньофеодальну централізовану державу, що визначила життєвий уклад японців більш як на 500 років. Розвиток матеріальних основ феодальної системи викликав тривале існування феодальної роздрібненості й численні міжусобні війни, край яким було покладено в 1598 році перемогою в битві при Секігахара дому Токугава, що виборов першість у процесі об'єднання країни. Влада перейшла до рук вій­ськових, очолюваних сьогуном, володарем найбільшого з князівств. Уряд (сьогунат) перебував в Едо. Інша частина території належала феодальним князям (даймьо). В той же час імператор, що вшановувався як номінальний суверен, жив зі своїм двором у Кіото на правах затворника.

У період Токугава, що тривав більш як 250 років, склала­ся жорстка соціальна ієрархія, що поділила суспільство на 4 стани: дворян, селян, ремісників і купців. З 1640 року починає проводитися політика найсуворішої ізоляції краї­ни від зовнішнього світу з метою збереження створеної суспільної цілісності, захисту від будь-якого впливу Захо­ду. Та до нього так чи інакше Японію підштовхували ре­альні процеси розвитку держави: зміцнення товарного ви­робництва дало сильний поштовх диференціації селянства, заможні представники якого започаткували клас буржуазії.

У 1854 році в результаті демонстрації сили американ­ського флоту біля берегів Японії країна відкрилася для зовнішніх відносин, що, безумовно, прискорило процес визрівання в ній капіталістичних відносин. Це викликало протест у частини служилого дворянства, заможних селян та купецтва, які розпочали реформістський рух під гаслом реставрації імператорської влади, узурпованої домом Току­гава. Він завершився в 1868 році скиненням сьогунату й початком так званої «революції Мейдзі» («Мейдзі» — осві­чене правління), що ліквідувала феодальну систему й утво­рила єдину національну державу, де повернутий на пре­стол імператор у вирішенні державних питань керувався рішеннями новоствореного кастово-аристократичного уряду.

Забезпечення національної єдності вимагало підвищення престижу імператора, пропаганду винятковості японського державного устрою, штовхало на шлях шовінізму та мілітаризму. Конституцією 1889 року влада імператора була визнана абсолютною, кабінет міністрів підпорядковувався йому повністю, неістотні демократичні права декла­рувалися тільки формально. Серія переможних воєн, що поставила країну у надзвичайне становище в далекосхід­ному регіоні, увінчалася її успіхом у Першій світовій війні — під владу Японії підпали не лише Маньчжурія, Внутрішня Монголія, а й Китай, змушений виконати біль­шість її кабальних умов. Капітуляція, підписана Японією як учасницею Другої світової війни 2 вересня 1945 року, поклала край японському мілітаризмові, що визначило подальшу політику країни, котра проголосила відмову од війни у вирішенні міжнародних проблем і заборону створення будь-яких збройних сил.

Сьогодні Японія — конституційна монархія, де імпера­тор, «символ держави і єдності народу», не має суверенної влади. Роль найвищого органу державної та законодавчої влади виконує парламент.

Двері в самобутній світ японської культури відкриває епоха Дзьомон (VIII—І тис. до н. є.) свідок перших серйозних кроків людини в усвідомленні себе в природі, в узагальненні та впорядкуванні ранніх уявлень про світ. Це час прориву з меж жорстокого існування у творчість, результатом якого стали сонячний годинник — символ віч­ності — та кераміка дзьомон (величезні парадні посудини й побутовий посуд), пластика й символічна орнаментація якої свідчать про виникнення певного космогонічного коду. Обожнення творчого акту народило міф про творців япон­ської землі — подружжя Ідзанагі та Ідзанамі, про поход­ження від найшанованішого божества — богині сонця Аматерасу — роду імператорів, поклавши початок ері міфо­творчості, астральним культам. Відтоді Японія мала йти визначеним богами шляхом {синто — шлях богів), тобто вклонятися силам природи й предкам, сприймаючи світ через почуття задоволення від спілкування з ним.
Синтоїзм став суто японською релігією, яка навіть після проникнення в країну інших релігійних вірувань зали­шалася значущою, завжди асимілюючися з ними у вигля­ді впливового ментального знаменника. Відповідно до неї японці з давніх часів бачили своє призначення в гармоні­зації світу. Вже в одному з ранніх законодавчих документів «Конституції з 17 статей» Сьотоку Тайсі (574— 622 pp.), що правив Японією понад ЗО років, ми читаємо: «Шануйте гармонію й візьміть за основу — не діяти наперекір».

Гармонія посіла особливе місце в системі японської культури як головний організовуючий принцип людської життєдіяльності. Як зазначають японісти, відчуття органіч­ної злитості з природою підкріплювалося не лише одухотво-рюючим її синтоїзмом, пізніше доклали до цього зусиль і буддизм, який стверджував, що «все в природі — твій батько і твоя мати», і даосизм, упевнений, що дао прони­зує все — від билинки до Всесвіту. Переконаний у живому зв'язку всього з усім, японець знав, що порушення цього зв'язку загрожує вселенському організмові, й відповідно коригував свої думки, почуття та вчинки, тим більше, що родоплемінний устрій — материнське лоно синтоїзму — орієнтував на сприйняття довкілля через колективне пере­живання, відчуття єдності й загальної згоди.

Цей стереотип починає змінюватися, коли імміграція з Азійського континенту (Кореї, Китаю) збагачує Японію культурою металів і поливного землеробства, викликаючи докорінні зміни в її розвитку: концентрацію більшої маси людей у поселеннях, появу надлишкового продукту, майно­ве розшарування й, нарешті, зародження системи експлу­атації з відповідними владними структурами. Тенденція до концентрації влади, що з'явилася з приходом ери заліза (приблизно III ст.), привела до створення першої японської держави — Ямато, яка своєрідно поєднала в собі рабовлас­ницький лад з елементами феодалізму, запозиченими в Китаї й Кореї. їй відповідала досить однорідна культура, одним із найяскравіших явищ якої було зведення тисяч курганів (кофун), символів солярного культу, трансформова­ного в умовах нового соціально-політичного устрою в культ державного вождя, нащадка богині сонця Аматерасу. Уні­кальним культурним надбанням того часу стала культура дотаку — бронзових дзвонів, що були священним ритуаль­ним предметом, пов'язаним з культом предків. Ознаки майстерності помітні на знайдених у курганах поховальних аксесуарах: мідних дзеркалах, золотих шоломах, мечах з позолоченими руків'ями, золотих і срібних прикрасах, високоякісних гончарних виробах великих розмірів і склад­ної конфігурації, виконаних під впливом континентального гончарного мистецтва.

Процеси класової диференціації суспільства сприяли формуванню японської літератури, що відокремилася від фольклору, а з появою писемності стала самостійним ви­дом художньої творчості. Значну роль у цьому відігравала «віра в душу слова», його магічну владу, на якій од­вічно трималася землеробська обрядність. Найдавніші з відомих писемних пам'яток книги «Кудзіки» (620р.), «Код-зіки» (712 р.) та «Ніхонгі» (720 p.), присвячені історії, догматиці й ритуалу синто, демонструють перехід обрядів, якими супроводжувалася кожна суттєва фаза сільсько­господарських робіт, у міфи. Крім того, їхньою важли­вою функцією було зміцнення державного устрою, тому міфологічна частина епосу мала доповнюватись історич­ною, що, наприклад, у «Кодзіки» веде читача від часів легендарного імператора Дзімму до правління імператриці Суйко (593—628 pp.).

Пізніша літературна обробка не позбавила ранні епічні твори їхніх початкових рис: послідовного викладу уявлень про світобудову, сили природи й суспільні норми того­часного життя. Загальною тенденцією цих літературних пам'яток є поступовий перехід від богів до героїв і зем­них правителів; від космогонії — до історії: встановлюєть­ся пряма спадкоємність влади японських імператорів від богів, що пізніше з політичною метою широко викори­стовувалося офіційною ідеологією. І все ж перед нами прекрасні зразки стародавньої поезії, де пісні органічно входять у прозовий текст і пов'язані з ним змістовно. Вони не мають ще стрункої метричної системи, харак­терної для класичного японського віршування, до того ж їм властиві фольклорні форми художньої виразності й справжньої народної мудрості. Не випадково міф із книги «Кодзіки» про богиню сонця Аматерасу, яка сховалася в небесній печері, а потім знову явила себе світові, є не просто розповіддю про смерть і воскресіння, а фіксацією факту розуміння діалектичної природи буття. Першою власне літературною пам'яткою того часу стала велика поетична антологія «Манйосю» (друга половина VIII ст.). Різноманітність змісту, тематики, стилю її пісень від­дзеркалила тодішнє літературне життя в усіх напрямах його розвитку.

Аналіз даного матеріалу свідчить, що людина досягла того рівня, коли, освоївшись у власній ментальності, відкрилася до сприйняття напрацьованого іншими наро­дами, що створили на континенті свою розвинуту культу­ру. Відкритості сприяв і пошук нової форми держави на відміну від історично першого її варіанта — «суспільства удзікабане» (аристократи носили прізвище «удзі» на знак походження та ім 'я «кабане», що вказувало на їхнє сус­пільне становище), де владу над людиною як своє природне право здійснював кожний аристократ окремо. Потреби ж подальшого розвитку суспільства, що входило у феодалізм, вимагали якнайшвидшої централізації урядової влади. Крім того, у межах держави Ямато етнічна спільнота, що спира­лася на кровнородинні зв'язки й систему військової демо­кратії, поступово перетворилася на народність, об'єднану спільністю території, економіки, мови та культури.

Тривала експансія на північний схід, захоплення чужих земель сприяли кристалізації японської народності стосовно тамтешніх жителів — варварів — і водночас створювали нову, служилу знать, що, реально працюючи на державу, від­тіснила від керма стару родову аристократію. З уведенням табеля про ранги, які мали присвоюватися залежно від особистих заслуг, почалося формування бюрократичної системи, принципово відмінної від системи удзікабане. А з відправлення до Китаю посла та групи студентів і вчених монахів (607—608 pp.) започатковується планомірне запозичення континентальної культури. Сприятливим для цього фактором стає пристосування до японської мови китайського письма (завезене до країни ще близько 400 року, воно залишалося набутком небагатьох) та його ши­роке практичне використання. Буддизм, який проникає в Японію разом із китайською писемністю й спочатку сприймається неоднозначно, тепер має успіх у аристократії як засіб захисту існуючого режиму, а також завдяки його ідеї про необхідність і можливість досягнення стану просвітлення. Культура даного періоду майже повністю формується під його впливом.